Відомо – підслуховувати негарно, і я не мав ніколи потреби і бажання входити в чиїсь життєві проблемки, що зазвичай обговорюються в дорозі мало або ж зовсім незнайомими подорожними – своїх завжди не бракує. Але цього разу в потязі виникла така ситуація, що попри всі мої старання не зміг заглибитися в своє звичне дорожнє чтиво. В кріслaх за спиною вмостилися два старших пани і вели свою розмову-дискусію трохи запально, а голос їх надолужував певні вікові вади їхнього слуху. Спочатку старався заглибитися в газетну статтю, та трохи згодом зрозумів, що читати не вийде. Став прислухатися… Ба! Зустрілися представники двох конфесій: греко-католик і православний!

ПРАВОСЛАВНИЙ: А ви, може, той…уні… чи то пак греко-католик?

ГРЕКО-КАТОЛИК: Та ви не дуже бентежтеся. З вашого дозволу – уніят я, уніят. В цій назві не бачу нічого поганого. Та й ви, православні, теж уніяти.

П. Як так – уніяти? Ми ніколи не зраджували батьківської віри!

У. Ну як – не зраджували? Та навіть декілька разів.

П. Де? Коли? Що ви вигадуєте?

У. Не варто лякатися цього слова «унія». До речі і саме слово «зрада» може мати, так би мовити, різні відтінки: від зради Батьківщини до зради своїх переконань чи зради своїй професії, своїм намірам. Та «страшна» зрада може міняти своє обличчя залежно і від історичних обставин. Те, що колись вважалося зрадою, через століття може і не виглядати як зрада. Скажімо, гетьман І. Мазепа явно зрадив царя, а тепер ми це не вважаємо зрадою, а проявом патріотизму. Або навпаки, сьогодні вважається, що коханка для одруженого чоловіка є проявом зради дружини, а колись навіть десятки наложниць зрадою не вважалися, та й досі  ми величаємо таких «зрадників» як св. Володимир, цар Давид…

П. Ну, ну! Ви задалеко зайшли. Зрада завжди є зрадою і оправдання їй у сумлінної людини не може бути.

У. Можу й погодитися з вами, але за однієї маленької умови, що на моє запитання ви будете давати лише ствердну відповідь. Згода? Так от, навчаючись у школі ви, очевидно, були піонером, правда?

П. Так, був. Такий був час. Без піонерства і комсомолу не закінчив би школи.

У. В такому разі ви приймали аж дві присяги, в яких зобов’язувалися вірно служити партії і уряду та радянському народові. А якщо ви служили ще і в Радянській армії, то клялися «до останньої краплі крові» захищати СРСР. Так ось це запитання: ви й досі дотримуєтеся усіх цих присяг-клятв?

П. О… Тут ви мене спіймали…

У. Чи ви себе й тепер вважаєте зрадником-клятво-відступником? Бо ви, Богу дякувати, тут сидите біля мене живі-здорові, тобто не збиралися захищати СРСР «до останньої краплі»? То «так» чи «ні»?..
І не варто лякатися й самого слова «унія». Згідно зі словником це є не що інше, як «об’єднання», «союз». А щодо зради батьківської віри, то також не варто дуже боятися. Пригадаймо собі, що до 988 року панівною вірою наших прабатьків було все-таки язичництво. Вони поклонялися Дажбогу, Перуну, Волосу…А з Володимировим хрещенням ці божки опинилися в Дніпрі і потопилися (вірніше, християни їх потопили – ред.). Тут ми маємо уже, так би мовити, «зраду із вбивством». Але від цієї зради народ лише виграв, бо це в подальшому призвело до створення великої і могутньої Русі. А потім сталася перша унія. Коли в 1054 році відбувся великий розкол в єдиній Христовій Церкві на Східну і Західну, то київські князі віддали грекам Київську Церкву. А ті відразу ж усунули вибраного в 1051 році Київського Митрополита Іларіона і прислали свого грека Єфрема і пішло-поїхало… Була ще одна унія. В 1448 році Московська Церква відділилася від Константинополя після завоювання Візантії турками і створила свою Московську Автокефальну Церкву, а уже в 1686 році поглинула Київську Митрополію. Бачите, ми з вами уніяти все-таки…

П. Чекайте, чекайте… Ви тут багато чого наговорили... Але я знаю одне і літописи про це твердять, що св. Володимир охрестив Русь у православній вірі і ми дотепер такими і є.

У. Ви маєте рацію щодо св. Володимира. Але варто пам’ятати, що й до 988 року на Русі було християнство, правда не таке масове, як після 988 р. Адже вже бабуся св.Володимира св. Ольга була християнкою. І за князя Аскольда християнство уже існувало у нас. Але це християнство не було пов’язане з греками, бо в жодних грецьких документах про це немає навіть згадки. От про Болгарію того часу написано багато, але не про Київ. Додам, що перше єпископство на нашій землі було засноване ще в IХ ст.! Але звідки прийшло до нас те раннє християнство?

П. Ви, може, хочете сказати, що Русь хрестили не греки, а хтось інший?

У. Ні, сказати так напевне я не можу, але можу припустити, що навіть на хрещення 988 року могли прибути єпископи із Риму. Адже і до Хрещення і після наші князі підтримували постійні і активні зв’язки з Римом. Трохи дивним є те, що літопис Нестора не говорить про чи не найцікавіше: хто хрестив киян, звідки появилися проповідники віри…

П. То ви ще сумніваєтеся в тому, що Русь хрестилася в православній вірі? Та про це ще в школі навіть при совєтах вчили. І Нестор виразно описує, як св. Володимир посилав послів у світи з’ясовувати, котра віра найкраща для нас. І саме грецька, тобто православна найбільше сподобалася і була прийнята. В чому ще можна сумніватися?

У. А вас не дивує те, що «якесь» християнство на Русі уже існувало, але чомусь посли їздили по світу вивчати «інші» релігії? І літопис Нестора нам тут багато не вияснить, бо цей текст зазнав кількаразових виправлень (вперше в 1010 році). Але, хай як там було, а свататися війною – трохи незвично, правда? Але так написано. І було вибрано Візантію – і нема на то ради.

Ви кажете, що Візантія – то православіє. Але, добродію, в той час християнство ще не було поділене на «православних» і «латинників». До 1054 року була єдина Христова Церква з двома центрами (Константинополь і Рим) під верховенством одного глави – Папи Римського.

П. От і Східна Церква саме й була православною.

У. Ну, якщо так, то уяснімо собі, що то значить бути «православним».

П. Та тут і виясняти особливо немає що: православний це той, хто славить Бога «право», тобто правильно, вірно. Це відомо кожному, хто хотів зазирнути до  словника.

У. Правда ваша, але ще було би добре уяснити звідки прийшла така назва. А це слово появилося ще в давні часи, коли Східна Церква мусила воювати проти різних сект, як от монофізити, монотелети, іконоборці… тобто доводилося виясняти в ході великих дискусій хто є ортодоксальний християнин, а хто – ні. Більшість, що перемагала, називала себе «ортодоксальною», тобто такою, що в повній мірі і точно дотримується канонів віри. А ті, що опинилися в меншості, ставали єретиками, схизматиками, сектантами. Але ж і вони не переставали вважати себе такими, що правильно дотримуються канонів християнської віри, тобто теж вважали себе «ортодоксами», хоча, може, так себе й не називали. І цей основний символ нинішньої демократії – пошук істини через голосування – дозволив собі в один час поіронізувати над ієрархією Східної Церкви. В 1439 році закінчив роботу Ферраро-Флорентійський собор, на якому відбулося возз’єднання Східної і Західної Церков, що увійшло в історію під назвою Флорентійської Унії, яка підтвердила верховенство папи Римського. Повернувшись додому, деякі грецькі владики виступили проти визнання верховенства папи. Виявилося, що тепер їх більшість і вони стали «ортодоксальними», а не ті, що ще вчора у Флоренції представляли більшість і які, м’яко висловлюючись, стали «не ортодоксами».

П. То що ви би хотіли цим сказати?

У. Тільки те, що не варто легковажно поводитися із термінами «ортодокс», «ортодоксальний», а краще придивитися до походження цих слів.

П. Чи не занадто того? Ось маєте слова «право» і «славний», так з’єднайте їх і будете мати слово, яке розуміють усі, як колись говорили «від піонера до пенсіонера», кожен, хто хоч два рази на рік приходить до церкви. Мoжу з поваги до вас ще раз повторити, що православний – це той, хто правильно, вірно дотримується усіх канонів Христової віри.

У. Маю вам подякувати, але мені не зрозуміло ось що: вірні Західної Церкви, католики, теж вважають себе такими, що вірно дотримуються усіх канонів Христової віри, то виходило би, що вони теж «православні». Такі собі «православні католики»… Якщо «ортодоксальний» це – «православний», то як розуміти такі словосполучення як «ортодоксальний юдей» чи навіть «ортодоксальний марксист»? Це тільки в нашій державі можна бачити справді «православних комуністів» і «православних атеїстів», але в нормальному світі це виглядало би абсурдом.

П. Я бачу, що ви схильні всяке твердження звести до парадоксу. Але ми говоримо про християн, а не про Симоненків чи Азарових.

У. Якщо якесь твердження дає можливість звестися до парадоксу, то слід таке твердження або уточнити, або відмовитися від такого. Гляньте, що виходить: запитаймо наших братів-християн, скажімо, єговістів чи баптистів, чи п’ятидесятників – чи вони вірно дотримуються канонів Христової віри. Ви здогадуєтеся, якою буде відповідь? Отож то.

П. То по-вашому виходить, що усі віросповідання є «православними»?

У. Ні, я лише кажу, що кожен віруючий вважає, що він славить Бога вірно, правильно, безпомилково. З цього випливає думка, що українське слово «православний» слід би уточнити, воно занадто загальне, щоби характеризувати якусь одну конфесію.

П. Що тут можна ще уточнювати? Все тут зрозуміло ще з прадавніх часів: «православний» – той, хто правильно славить Бога!

У. Погоджуюся з вами, але мусите мене ще переконати в хибності моїх роздумів. Ви розумієте, що у Візантії виникло не слово «православіє» і похідне від нього «православний», а «ортодоксія» і «ортодоксос», які сучаснi українські словники, так би мовити, освятили, тобто ввели в нашу мову. Мені, як колись мовив мій колишній начальник на роботі, грішним ділом видається, що це слово «православний» нам переклав грек, бо воно за визначенням якось випадає із рамок граматики нашої мови.

Якщо «православний» – це той, що СЛАВИТЬ, то згідно з правилами граматики тої мови, якою ми з вами тут розмовляємо, та особа мала би називатися СЛАВЛЯЧОЮ, а не «…славною», бо «славний» – це той, кого славлять чи прославили, той хто є «славимий», як от : ПРЕСЛАВНА Діва Марія. Тобто, згідно з правилами української сучасної мови вірні православної Церкви мали би називатися «православлячі», а не «православні». Так, незвично. Але зрозуміло.

П. Ну, то ви знов щось накрутили. Адже споконвіку ми були «православні» і такими залишимося. Так є, було і так буде! А тепер ви мені скажіть, чому ви, уніяти, так не любите цього слова «православний»?

У. Щоб любити чи не любити якесь слово, треба бути або дуже проникливим філологом, або мати якесь психічне відхилення. Я себе ні до перших, ні до других не зараховую. Мені йдеться про точність вираження суті поняття тим чи іншим словом. Невже вас як інтелігентного українця не зачіпає той факт, що хтось нам колись так невдало переклав це слово і ми своїм вжитком освятили його разом із його граматично хибним змістом?

П. То що, ви пропонуєте викинути це слово з нашої мови, чи принаймні із церковного вжитку? A чи ви знаєте, що колись Патріарх вашої ж Греко-католицької Церкви бл. п. Йосиф Сліпий писав, що «ми нікому не віддамо це святе слово»?

У. Знаю. Але я пропоную не викидати кудись це слово, а замінити його на граматично коректніше і загальновживане в європейських мовах слово «ортодоксальний».

П. Скажіть мені, все оце, то ваша боротьба за чистоту мови, чи щось інше?

У. І те й інше. Я розумію так, що аби щось комусь не віддати, то потрібно це «щось» мати. Наша мачуха-історія, котру, між іншим, ми самі собі сотворили і виплекали, не тільки обкроїла наші землі з усіх сторін, але й позбавила нас первісної назви. І цього було їй замало, то в 1946 році фактично забрала від нас це «святе слово». Як уже неможливо повернути собі назву держави «Русь» та втрачені землі, так нема сенсу боротися за повернення слова «православний»…

П. Чекайте, але це слово ще при нас і нікуди воно від нас не пропало.

Знаєте, я слухаю вас і мене не полишає якась думка, що ви ніби боїтеся того слова «православіє».

У. Та ні, самого слова ніхто не боїться, але дуже страшними були діла, які чинилися комуністичною владою іменем якраз цього слова. Як можна було не боятися греко-католицькому священству і вірянам, яким реально загрожувала смерть в тяжких муках в тюрмі чи на засланні за відмову прийняти «православіє». Але тисячі священиків і монахів воліли вибрати саме цю мученицьку дорогу, а не пропоноване «православіє». Моєму сусідові, молодому священику Грищишину Івану вистачило би підписатися на папірці, заготовленому в НКВС, і одержати парафію, але він це прийняти не зміг. Він вибрав 25-річну каторгу! Чому ті священики так, як ви сказали, боялися «православ’я»? Чи, може тодішній владика Йосиф Сліпий, чи Митрополит Андрей не так, як треба виховували своє духовенство?

П. Та ні, річ не в тім. Ви що, не розумієте, що те «православіє» було уже одержавлене, радянізоване, якщо хочете, спотворене комуністичною владою. Там уже мало було від Бога, там діяли закони НКВС.

У. Ось так ми підійшли ближче до розгадки моєї боязні, як ви висловилися. Ми з вами прийшли до спільного висновку, що це «православіє» було більше світською організацією, керованою владою, тобто комуністами-безбожниками. І це – з 1946-го року! То майже 70 літ!

П. Ні. Ні! Наша теперішня православна Церква уже не така.

У. Думаю теж, що уже не така. Але та «слава» про неї жива і ще довго буде жити в пам’яті українців. Занадто багато нанесено на це «святе слово» різних нашарувань, політичних та історичних, щоб нині його можна було сприймати так, як в минулих віках.

П. Але зачекайте! Я був недавно у греко-католицькому храмі і там, на моє здивування, почув, що священик при Великому вході проголошує поминання «усіх вас православних християн».

У. Так само, як і у вашому храмі.

П. Трохи не так. Наш батюшка проголошує «усіх вас і православних християн».

У. Справді «трохи не так»… У вашого священика це звучить більш демократично, чи що… Бачите, до нашого храму часто приходять помолитися римо-католики і наше категоричне «усіх вас православних» виглядає, як би то висловитися, менш екуменічно.

П. Чому ж? Адже ви самі говорите, що православний християнин є вірним послідовником Христової віри і при такому трактуванні «латинникам» нічого ображатися.

У. Але то ми з вами прийшли до такого розуміння після довгої дискусії. А ви запитайте на вулиці першого-ліпшого перехожого хто такі «православні». Гарантую, почуєте приблизно таке: «ті, що ходять до православної церкви»

П. І то правда, бо так воно є.

У. Так то воно так, але тоді скажіть мені – звідки у греко-католицькому храмі взялися «усі православні християни», коли православні, ви тільки-що сказали, ходять до православних храмів?..

П. Я хочу допомогти вам у вашій проблемі доброю порадою: переходьте усі у нашу істинно православну віру і будемо разом створювати Єдину Помісну Церкву і то не на словах, а на ділі.

У. Я то був би згідний пристати на ваше запрошення, але…

П. Ніяких «але», бо уже Рівне і я мушу виходити…

У. …але що робити нашим владикам, адже вони ж то греко-католики!

На цьому дискусія двох вірян різних конфесій мало не закінчилася епохальним меморандумом про об’єднання двох Церков. А глава УГКЦ блаженніший Святослав будучи в Луцьку визнав, що на вищому рівні справа створення Єдиної Помісної Церкви стоїть на місці і перспектив не видати. Певне, що мають рацію поляки, коли говорять, що punkt widzenia zalezy od punktu siedzenia.