Колись американський письменник Джон Рід написав книжку про російську революцію під назвою: «Десять днів, які потрясли світ». Мабуть невдовзі вийде книга під схожою назвою, тільки з іншою кількістю днів. Адже 17 березня світ прокинувся зовсім іншим. Стало зрозуміло, що вся, здавалось би, непорушна система світового порядку, яка вибудовувалася десятиліттями на базі різних договорів, угод , інституцій тощо, вже не існує.

Виявляється, що з початку XXI століття знову почав усе вирішувати культ нахабної сили. Будь-який божевільний Путлер може сказати, що він чхав на це все і буде чинити так, як заманеться. І, виявляється, що єдиним способом захистити себе є не стільки участь у різних міжнародних організаціях, скільки наявність великої армії і зброї, бажано ядерної, бо тільки вона може протверезити загарбника сусіда. Виявляється, мали рацію Індія, Пакистан. Має рацію Північна Корея, яка провела ядерні випробування і тепер розвиває засоби доставки цього «подарунка». І вже вночі 17 березня прозвучала заява Ірану, що він не збирається згортати жодного з напрямів своїх ядерних досліджень, а простіше кажучи – буде далі робити бомбу. Гадається, що після реалізації «гарантій» Україні такої думки дійде ще не одна держава і розповзання цієї зброї пошириться з особливою швидкістю, наближаючи апокаліпсис. Тим більше, що «гарантам» безпеки відповісти буде нічого. Сприятиме цьому і божевільна публічна заява росіян про те що, «ми можемо спопелити весь світ», не задумуючись, що в апокаліптичному вогні першими згорять і вони самі, і вся їхня імперія зла. Взагалі дії Росії нагадують вчинки божевільного, тільки вже з термоядерною іграшкою в руках. А розпалювання антиукраїнського психозу серед «братнього» населення досягло такого рівня, що Геббельс виглядає наївним початківцем.

Це правда, що більшість жителів Росії закликає воювати. Будь-хто в Росії, хто кличе до миру, зазнає дикого остракізму. На запитання: «Хотят лі русскіє войни?», відповідь – хочуть. Вони думають, що це буде легка прогулянка. Ми будемо вбивати хохлів, а з нами нічого не буде. Повернемося героями-визволителями. Ганьба двох чеченських воєн вже забута, «дайош» новий похід за імперію. Ті хохли такі недалекі і м’які.

Але змінилися ми, незалежно від етнічного походження, мови, конфесії. Два роки тому в цей час ми очікували ЄВРО-2012. Тепер ми очікуємо війни. Два роки тому ми записувалися волонтерами для допомоги туристам, тепер ми записуємося волонтерами до діючої армії. Два роки тому ми переживали, чи вдасться завершити будівництво стадіонів, тепер ми переживаємо, чи вдасться розгорнути армію за готовністю №1. Два роки тому в Харкові і Донецьку ходили футбольні фанати з українськими прапорами, тепер там бігають натовпи вирощених регіоналами російських погромників і шматують українські символи.

Два роки тому ми кликали до країни туристів з цілого світу, тепер ми дуже б хотіли бачити туристів в одностроях НАТО. Ми нарешті усвідомили, хто нам приятель, а хто – ворог. Протягом двадцяти років ми у воєнній доктрині не могли знайти ймовірного противника. Тепер він проявився сам. І вже не у вигляді ймовірного, а реального агресора. Кажуть нема так погано, щоб не на добре…

Нарешті ми заглянули до військової техніки і почали її перебазовувати, куди потрібно. Нарешті ми зрозуміли, що основний кордон – східний і його треба зробити кордоном, а не лінією на мапі, бо через нього масово рухаються ходоки не лише з мирною метою. Нарешті ми перестали спостерігати за п’ятою колоною, а й протидіяти їй. Наш теперішній ворог – Росія допомогла нам зрозуміти істину про те, що будеш годувати чужу армію, якщо не хочеш годувати свою. Тут же ж виявилося, що навіть у наших скрутних умовах можна здійснити фінансування Збройних сил. Нарешті ми перебороли оцей лінивий пацифізм. Майдан і Небесна сотня допомогли нам зрозуміти важливість військової підготовки резервістів, оскільки лише навчений вояк і завдання виконає, і своє життя збереже. Нарешті ми зрозуміли, що ми, патріоти своєї землі, та наші вороги почали здогадуватися: присяга для українського військовика щось таки значить. І це стало для останніх першим неприємним сюрпризом.

Ми не знаємо, що буде далі, чи зупиниться фюрер XXI століття у своєму божевіллі, чи продовжуватиме свою дику азійську агресію. Але якщо цей психоз не зупиниться, і масоване вторгнення таки відбудеться, то ми маємо потурбуватися, щоб плакали не тільки наші матері і дружини, і щоб цинкові труни потоком пішли у зворотньому напрямку. Можливо, сльози їхніх матерів та дружин вимиють з «братніх» мізків отой шовіністично-агресивний «угар». І якщо комусь з нас судилося достроково покинути цей світ, то святий обов’язок – прихопити з собою з десяток «братів». А вже Всевишній вирішуватиме кому до раю, а кому – до пекла. Адже відступати нам нікуди, бо про те, що чинитиме знавіснілий «брат», можна здогадуватися. Гітлер відпочиватиме у порівнянні з Путлером. Недавно губернатор Магаданської області закликав українців приїжджати і освоювати землю? Це просто так?

Видається, що ми це починаємо добре розуміти і морально готові до всього, хоча, звичайно, дуже хочеться миру.

І ще одне. Бачачи чого варті «гарантії», можливо слід згадати, що у нас величезні поклади урану, а засоби доставки боєголовок – одні з найкращих у світі? Можливо, це стане значно ліпшою гарантією миру на нашій землі, ніж різного роду папірці? Можливо, коли Путін знатиме, що в ракетній шахті є подарунок для нього з Кабаєвою, то опритомніє? Чому іншим можна, а нам – ні???