Про розпуск ялової й корумпованої Верховної Ради нині не говорить хіба ледар. А мені якось на очі потрапив список наших народних обранців. У ньому, – наголошую, це офіційний сайт парламенту, – надибав на такі ось «перли»: Дубовой, Калетнік (Григорій), Калєтнік (Ігор), Кулініч, Куренной, Немілостівий, Ільюк, Хомутиннік, Табачнік, Тігіпко…
З якою легкістю накладається на ці потолочені, здеформовані покручі відомий вислів Винниченка про те, що історію України не можна читати без брому… Хіба не вхопишся за серце, вражене нестерпним, замішаним на плебейському малоросійстві та імперському колоніалізмі почуттям! Ще й як боліло воно Великого Кобзаря за наших «моголів», отих «голих онучат славних прадідів великих», рвалося у Франка за «паралітиків на роздорожжу, людським презирством, наче струпом, вкритих» , щеміло й бунтувало в Лесі Українки, Євгена Маланюка, Василя Симоненка, Василя Стуса… Кожен з цих велетнів непокори носив у грудях дві Вітчизни – гордився одважною й нескореною з одвічним ореолом волелюбства і наливався гнівом уперемішку з соромом і ганьбою за «байдужих баляндрасників», «ревних рабів», «ссавущих і пришелепкуватих землячків»…То мій трунок і трутизна, – коротко, але яскраво й образно окреслить Василь Стус свою дилему Батьківщини.
Та ані «огонь в одежі слова», ані «твердая криця», ні «залізні строфи» наших одержимих аристократів духу не змогли в жахливих умовах національного гніту випалити з хохляцького нутра «рабів німих», «свинопасів-гречкосіїв» задавнену віками коросту меншовартості, хуторянства, безхребетності… Зовнішня неволя неодмінно породжувала внутрішню. У Галичині ця проблема набувала особливого потворства у вишиванці хрунізму, який так само успішно докотився до наших часів. І прикладів тут – світ-світенний – від мистецьких дифірамбів яничарам аж до «науковотовариських» запобігань перед ще недавніми владоможцями-українофобами… Образ цей надзвичайно багатоликий. Під «патріотичною» парасолькою –
Хруні від штуки та культури,
І громадські, і політичні,
І радикал-патріотичні,
І ліберальної натури,
Оті, що чхали на громаду,
Що завше виправдають зраду
І рабські ярма, рабські шлеї,
Пристосуванці, фарисеї…
Ті, що в мундирах, ті, що в рясі!..
І беручкі, і спритні, й ласі…
Чисте золото Правди й Волі наших Пророків осявало огнистий вид хіба для провідної верстви нації, для чот хоробрих і крилатих… Так було в часи колоніального гніту і численних ворожих окупацій… Так триває, на превеликий жаль, за інерцією й у незалежній Україні – десятки вже літ… Винятками виявилися Помаранчева революція й Революція Гідності. Та іскри першої швидко погасли у попелі міжусобиць за булаву. Надія – на Майдан, але й від нього по Україні вже починає ширитися неприємний запах самоїдства. Чортополохом непорозумінь вкриваються колишні барикади і священна, полита кров’ю новітніх спартанців бруківка. Знову палають шини й бачимо в столичному небі чорний дим безконечної революційної вольниці…
Та ми – про чортополох у прізвищах нардепів. Природа метаморфози тут очевидна – совдепія перекладала їх з української на російську, а вже потім повертати первісний вигляд відмовлялася. Так вона вчинила (а хіба опирався?!) з покійним уже колишнім міністром транспорту Кірпою, меморіальна дошка якого саме в такій транскрипції висить нині на будівлі Львівської залізниці. Зрештою, чи лише з ним! Хто нині знайде кінчик тієї нитки Аріадни, з якої почалося толочення наших прізвищ! Про те, як українські Шпаки ставали московитами Скворцовими, показав ще Григорій Квітка-Основ’яненко у своєму водевілі «Шельменко-денщик». Ставали Будьонними діти колишніх Буденних. Причому, не лише за прізвищами, а часто й за своєю суттю, переконаннями. Аякже, червоні кремлівські інквізитори традицію «уніфікації» не лише продовжили, а й «творчо» розвинули. Правда, допомагало це перекинчикам і зрадникам українства далеко не завжди: хоч як ревно вони прислуговували червонозоряній імперії, все ж перебували під постійною у неї підозрою, а, окрім усього, часто ставали ще й об’єктом знущань і насмішок. Як у випадку з уже згадуваним червоним командармом «пєрвой конной». Його ще й нині в російських кінострічках виставляють «карикатурою», пародією на воєначальника, таким собі хитруватим вусанем-хохломаном, що якимось дивом примудрився роздобути московську прописку й затесатися в компанію кремлівської номенклатури… Не можуть пробачити українського коріння, не зважають навіть на те, що з’явився на світ у Ростовській губернії. Ось така дяка вихідцеві з козацької станиці, «рубахє-парню», обвішаному всуціль царськими хрестами й червоними зірками…
Та мертві – то вже історія, вони – «сраму не імуть»! Вернімося до нині сущих, тих, кому виборець-громадянин довірив представляти його національні інтереси на найвищому законодавчому рівні. Сметанка, згусток, еліта нації під світлим куполом українського парламенту! Невже за 23 роки Незалежності нікого з цих перелічених вище державних діячів (саме такими мали би бути народні обранці) не зачепило за живе оце відверте знущання над власним прізвищем, про рідну мову мовчу, бо хтозна, яка є рідною, скажімо, для Тігіпка. Пригадую, колись, іще в часі свого першого походу за посадою президента, він обіцяв, що буде для всіх українців Тигипком. Не став – навіть Тигіпком. Натомість у нинішньому президентському марафоні вся телевізійна реклама цього претендента була російськомовною. Гай-гай, куди ж ми затигипкаєм з такими патріотами. Не кажу вже про данілових-лютікових-ківалових-клімових-гєллєрів, яких український правопис ніяк не «переварить» на данилових-лютикових-кивалових-климових-геллерів…