Суворе і чесне інтерв'ю про «рідну» гвинтівку СГД з чотирикратним прицілом, про загиблих побратимів, подолання страху, перспективи повернення фронтовиків до безтурботного тилу. А також про те, чому узяті в полон снайпери помирають довго і тяжко.

Навіть серед строкатого різноманіття життєвих історій цієї війни випадок Олександра Мамалуя – особливий. Успішний харківський суддя відразу кинув все і воює на фронті. Причому воює добре – і не ким-небудь, а снайпером 93-ої окремої механізованої бригади. Особливе розуміння того, що Мамалуй – людина неабияка, з’являється, коли читаєш його Фейсбук. До тебе звертається людина, що знає ціну людям і подіям на фронті і в тилу. Що знає і вміє описати побачене в яскравих, виразних нарисах.

Тому, спілкуючись з Олександром, можна було не розмінюватися на політкоректні запитання в обтічній формі…

– Мабуть наслухалися про себе штампованих вульгарностей на кшталт «суддя Дредд», «суддя-кат» – і тому подібного?

– Насправді це мене ніяк не зачіпає. Нічого образливого в цьому не бачу, так що хай називають (сміється). Найбільше мене зачіпало інше. Я ж до армії пішов ще у березні. Другого числа мене забрали на збори, а потім прямо зі зборів мобілізували. І спочатку була версія: «Ну, круто від люстрації пропетляв»! Гаразд. Відтак у травні я подав рапорт, щоб мене відправили на фронт – і тут версії змінилися.

– В який бік?

– Мовляв: «Це він піариться, щоб у стройову частину перевестися і вже там пропетляти».

– Оригінальний спосіб «пропетляти».

– Ага. За місцем постійної дислокації частини я пробув три тижні – і на фронт. Тут вже ніби стали здогадуватися, що там, де щохвилини можна зловити кулю в довбешку, від люстрації не ховаються. І почалося: «Та він завжди був адреналінником! Це він на сафарі поїхав, та ще й безкоштовно»! Ну, я не знаю, чому людям так важко зрозуміти, що людина може піти воювати за Батьківщину.

«МАМА ДIЗНАЛАСЯ ПРО ВСЕ, КОЛИ Я ВЖЕ ДВА МIСЯЦI ВОЮВАВ»

– Можливо, тому, що ці люди сидять в тилу і воювати за цю саму Батьківщину по своїй волі ні за що не підуть. Але я хотів запитати вас ось про що. Кілька років тому довелося побувати в Харкові на круглому столі з судової тематики. Звернув увагу на харківських суддів: добре одягнені гордовиті пани. А біля дверей офісу стояли дорогі машини – такий автопарк, що мамо – не горюй. Я це до чого: вам ваші колеги казали: «Та ти що, з глузду з'їхав»?

– Ну, машина хороша у мене теж є (посміхається). А колеги… знаєте, колеги зразка березня і липня – це дві великі різниці. Тоді, у березні, часто чув: «Та навіщо воювати? Та з ким воювати?». А в липні за ці ж слова можна було просто отримати в морду. І зараз ставлення дуже хороше. Коли буваю в Харкові, заїжджаю до суду – і всі дуже добре ставляться до того, що я роблю.

Насправді війна показала: треба воювати. Тому що у нас був Крим – і у нас його немає. Адже ми нікому нічого поганого не зробили! Потім, заради того, щоб відвернути нашу увагу від Криму, почався військовий конфлікт на Донбасі. І це розуміє багато хто. Я знаю одного чоловіка, не називатиму посаду, він займає великий пост в харківській силовій структурі. І в мирний час він жив, як і багато можновладців, гроші любив. Потім почався цей конфлікт і в нього в Криму «віджали» будинок. Зрозуміло, що це його особисто торкнулося, і він тепер не те що патріот, він патріот з патріотів – стільки він «сепарів» перехреначив! Він стільки їх поперезакривав, що досі в певних місцях підвали повні, і обмінювати можна дуже багатьох на наших полонених.

Крим багатьох зачепив. Я там з дитинства пірнав, усе південно-західне і південне узбережжя обпірнав! У мене там ні клаптика не було власності, але це був мій особистий, персональний Крим, моє дитинство! І за це ми битимемося до кінця.

– Скільки часу зайняло саме ухвалення рішення про відхід на фронт? І як до цього поставилася ваша сім'я?

– Доповідаю: на ухвалення рішення – добу. Двадцять сьомого увечері прийняв рішення, двадцять восьмого подав рапорт.

Сім'я дізналася не відразу. Про те, що мене перевели в іншу частину, їм було відомо, але про рапорт вони дізналися згодом. Мама дізналася про це останньою, коли з частини прийшов так званий «лист на батьківщину"…

– Що написали в листі?

– «Ваш син… нормально… проявив... штурмував такі-то населені пункти».

– I тут у мами, напевно, схопило сердечко. Чи ви встигли попередити?

– На конверті було вказано про «Діючу армію». Добре, що вона зранку зі мною здзвонювалася, адже якби щось сталося, то, напевно, лист так швидко не встиг би дійти.

«ПРОФЕСIЯ АРМIЙСЬКОГО СНАЙПЕРА НАБАГАТО ЧИСТIША, НIЖ У IНШИХ»

– Ви служите снайпером, це дуже особлива професійна і особистісна спеціалізація, як воротар у футболі. У вас до війни навички снайперської стрільби були?

– Так. Я займався стрільбою з рушниці достатньо довго, у мене свої чотири рушниці, з них одна – снайперська. Багато стріляв, полював. Це я можу. І в частині мені ці три тижні ставили фактично тільки тактику і маскування.

– Якою рушницею користуєтеся на фронті?

– Звичайна штатна гвинтівка СГД (снайперська гвинтівка Драгунова) з прицілом ПСО-1, чотирикратним.

– Один з волонтерів розповідав мені: «Те, що у нас прийнято називати снайперською гвинтівкою (точніше, СГД), на сьогодні нічого спільного із снайпінгом не має. З її дальністю в 200-300, максимум 500 метрів. Що виходить: з того боку снайперки, які луплять з дальністю в кілометр, а у нас – 500 метрів. Великі втрати у снайперів були в Іловайську. Коли далеко за спинами ворога стоїть снайпер і стріляє по наших. Причому він стоїть в повний зріст, не париться, навіть не нагинається! Тому що до нього ніхто не дострелить». Що скажете з цього приводу?

– Доповідаю: снайперська гвинтівка СГД з чотирикратним прицілом ПСО-1 має прицільну дальність 1300 метрів. І в армійських умовах (у спеціалізованих підрозділів, антитерористичних та інших, – свої завдання), як правило, вогонь ведеться на 600-800 метрів. Можна стріляти і на тисячу, і на 1300 метрів – просто там вже в геометричній прогресії зростають погрішності і, відповідно, поправки. Але я завжди казав – і кажу! – що я великий противник встановлення на СГД нештатних прицілів, яких-небудь мисливських, хай і дуже дорогих. Вони не тримають віддачу бойової гвинтівки (адже бойові патрони значно потужніші за мисливські) – через кілька десятків пострілів у такого прицілу висипається лінза, або «падає» прицільна сітка. «Рідний» приціл ПСО-1, уперше пристріляний на заводі саме до цієї гвинтівки, для армійського снайпера дозволяє виконувати ті завдання, які на нього покладаються в цьому конфлікті. Просто треба вміти стріляти.

А «домашня» рушниця – це снайперська гвинтівка Мосіна 1943 року випуску з прицілом ПУ. Це приціл 3,5-кратний, і там немає можливості внесення таких швидких поправок, як на СГД, немає шкали відстаней. Але нічого, з неї теж можна стріляти! А Номоконов (знаменитий радянський снайпер, евенк за національністю – Є. К.), якщо я не помиляюся, перших 50 поклав взагалі з відкритого прицілу, з «механіки». І тільки потім йому дали снайперську гвинтівку.

Стріляти потрібно вміти – тоді можна буде стріляти.

– Ви тільки що використали термін «поклав». А скількох осіб на цій війні поклали ви?

– Жоден зі снайперів, який воює в цьому конфлікті, не відповість на це запитання. Я придумав гарну відповідь: «Про це знають тільки я, командування і Бог».

– А якщо так станеться, що ви потрапите в полон, скільки у вас шансів залишитися в живих і бути обміняним на кого-небудь із сепаратистів?

– Нуль шансів.

– Снайперів у полон не беруть?

– Ні, буде смерть, нешвидка і неприємна. Тому я для себе цей варіант не враховую. Помирати без очей і пальців якось не хочеться.

– У вас є підстави таке казати?

– Ну, це ж не перший конфлікт на пострадянському просторі. Вже сформувалися якісь стереотипи, якісь нормативи поведінки. Ми про це знаємо, до нас це доводили, у тому числі і ветерани попередніх конфліктів. Ми сприймаємо це як неминучий ризик нашої роботи.

Хоча насправді, якщо говорити відверто, професія армійського снайпера – дуже чиста, набагато чистіша, ніж у інших.

– Що ви маєте на увазі?

– Тут практично виключена небезпека помилки: вбити невинного, цивільного, мирного. Ми стріляємо в тих, хто зі зброєю в руках. В учасників конфлікту. Той, хто в зоні конфлікту бере зброю в руки, робить це для того, щоб убивати. Тобто повинен сприймати ймовірність бути вбитим спокійно.

– А з ситуацією, коли ворог прикривається мирними жителями, ви ще не стикалися?

– На щастя, ні. Якщо не вважати, що ті, хто сидить у Донецьку, Луганську, – прикриваються мирними людьми. Ви ж розумієте, що по заздалегідь розвіданих цілях ведеться вогонь нашої артилерії? І артилерія – це не снайперська гвинтівка. Якби ці «сепари» вийшли в поле, обладнали там укріплені пункти, то ми б по них там стріляли. Ніхто б по містах не стріляв. А якщо вони там сидять – куди ж нам стріляти? Коли в 43-му звільняли ці території від німців – що, не бомбили? Не стріляли по них артилерією? Стріляли, тому що там німці сиділи.

«ЦЕ БРЕХНЯ І ПОМИЛКА – ВВАЖАТИ, ЩО ВІЙНА ТІЛЬКИ НА ДОНБАСІ»

– Ви на фронті знайшли чимало друзів. А скількох з них ви втратили?

– (Важко зітхає – Є. К.) Конкретно по моєму взводу ця війна пройшлася катком. Всього у взводі 17 осіб, снайперська рота маленька. І у взводі трьох убито (у тому числі командира взводу), шестеро пропали безвісти. Нас залишилося 8 осіб, які воюють. У інших взводах, на щастя, втрати менші. Але там теж є вбиті і поранені.

– Гинули, здебільшого, від куль снайперів?

– У моєму взводі взводний убитий вибухом великого снаряда чи міни. Він спочатку вважався зниклим безвісти, а потім його знайшли.

Вася Ярославцев… Вова Янчук 10 липня під Карловкою був важко поранений осколком міни. Вася намагався його витягнути і був убитий снайпером. Вова згодом у госпіталі помер від ран.

– Знаменитий волонтер Хоттабич розповідав мені, що окрім крові в зоні АТО його найбільше мутить від запаху солярки, якою ця війна буквально просмерділася. Ще він кинув палити. А чи є у вас звички, які ви на цій війні набули або від яких відмовилися?

– (Задумливо)… Так, гарне запитання. Знаєте, я про це якось не думав. Якісь, звичайно, з'явилися, тому що багато людей, які знали мене до цього конфлікту, кажуть, що у мене сильно характер змінився.

– У хорошу сторону чи в погану?

– У погану, напевно, тому що звичка розв’язувати проблеми простими засобами – в мирний час може проявити себе не дуже добре. І багато хто повернеться з війни із такою звичкою. Адже там півтони фактично відсутні. Все просто: там – ворог, тут – свої, і «наша справа права», тому що ми нічого поганого не робимо, ні у кого нічого не відбираємо, воюємо за свою землю.

А тут... багато хто чомусь думає, що тут немає війни, а війна – тільки там. Це – брехня і помилка. Війна – скрізь, просто там – фронт, а тут – тил. Ну, ось якби в 1942 хто-небудь де-небудь в Казані сказав: «А навіщо воювати з Гітлером, з ким там воювати, що він зробив»? – його б порвали! Тому, якщо тут хто-небудь таке скаже, це буде дуже велика помилка. Особливо в очах того, хто тільки що повернувся з «гарячої точки».

– Так, я читав – що ви думаєте про тил, про те, як бездумно він ставиться до війни і до того, що на ній відбувається. Я з цього приводу згадав кіношно-вайнеровського Фокса – бандита, який ходив післявоєнною Москвою з орденом…, спекулюючи на ставленні людей до героїв тих днів. Скажіть, ви багато бачили таких людей у нас в тилу?

– Не можу сказати, що я бачив кого-небудь з «ряжених», людей, які в розмові кричатимуть «я воював», в той час, як насправді ніде не були. Насправді, якщо ти там не був, то той, хто побував там, розкриє твій обман за дві хвилини.

– Яким чином?

– Просто за географічними назвами, за прізвищами командирів, за обставинами подій. Це неможливо підробити! Звичайно, будуть такі, які стануть бити себе в груди і кричати: «Я кров мішками проливав»! Нічого, розберемося. Хто повернеться – розберемося.

«ГОЛОСУВАТИ НЕ ПІШОВ: З ПОЧУТТЯ ПРОТЕСТУ І СОЛІДАРНОСТІ»

– Звучить грізно, і я це від багатьох фронтовиків вже чув: приїдемо, розберемося з тими, хто нічого тут в тилу не робив, а лише крав і наживався.Як ви собі це уявляєте? Багато озброєних військових підходять до Банкової або Верховної Ради, беруть її кривавим штурмом – а що далі?

– Я думаю, якраз в такому форматі цього не станеться. Нашому народові – і, я гадаю, ви зі мною погодитесь – не властиві ось такі спонтанні масові виступи. Поки його не діймуть зовсім міцно. І все-таки кожен повертатиметься з війни сам. Тому що й хвилі демобілізації будуть різні (як в ту війну з німцями). Поступово будуть якось люди інтегруватися…

Без ексцесів, зрозуміло, не обійдеться. Але кожний на своєму місці розв’язуватиме проблеми з тією несправедливістю, з якою йому доведеться стикатися. З тим ідіотизмом, з яким йому доведеться стикатися. Тому що прийдуть люди, багато хто з яких зрозумів справжню ціну тому, що відбувається, і навчився тому, що насправді людині не дуже-то й багато потрібно. Але це «не дуже-то й багато» у неї має бути.

– Що саме ви маєте на увазі?

– Свобода, змога розвиватися. Можливість жити гідно.

– Про справжню ціну того, що відбувається, може судити людина, яка дивилася, вибачте за пафос, смерті в обличчя. Скажіть, на фронті ви розрізняєте боягузтво з одного боку, і прояв людського страху – з іншого? І скільки проявів боягузтва ви бачили на цій війні?

– Скажу так: мені, як, напевно, й іншим військовим, здебільшого доводиться спілкуватися всередині свого підрозділу. І ось у моїй снайперській роті я проявів боягузтва ні в кого не помічав. При цьому хоробрість у кожного різна: у когось «гірша», у когось – більш зважена і розумна. Хтось мусить себе перебороти.У нас вважається так: якщо навіть людина всередині триста разів боїться – але робить те, що потрібно, і так, як потрібно – значить, вважається, що вона не боїться.

– Ви прибули до рідного Харкова у відрядження – і якраз в день виборів. Голосувати ходили?

– Я довго думав чи йти голосувати. Я навіть відвіз на дільницю дочку, щоб вона проголосувала. Почекав її – і поїхав. Тому що всі пацани, які там, на фронті, – не мають змоги голосувати. Так чого ж я піду голосувати? Хіба я – не вони?

– Важко сказати. А вони, цілком можливо, сказали б вам: брате, раз вже у тебе є така нагода, – зроби це!

– Ні, я довго думав, йти чи ні, але не пішов на знак протесту. І на знак солідарності.

– А якби все-таки пішли – за кого б проголосували?

– Річ у тім, що я навіть не знаю, хто балотується по моєму округу з депутатів-фізичних осіб. А за списком партій відповім однозначно: я б голосував за «Правий сектор».

– Чому?

– З тієї простої причини, що я з ними воював. І бачив, як вони воюють. Я з ними пліч-о-пліч брав Піски 24 липня, був дві доби на Авдіївці, коли її брали 29-30 липня. Та й після цього. В одному ланцюзі, що називається.

Євген Кузьменко для «Цензор.НЕТ"
Джерело: censor.net.ua