М. Коханівський (другий зліва) серед побратимівКомандир добровольчого батальйону «ОУН» Микола Коханівський впевнений: поки «українське питання» не буде вирішене в Києві, нам нічого думати про повернення під державний контроль окупованої території – Криму та Донецької і Луганської областей.

На Львівщині, зокрема, в шахтарському регіоні – Червонограді, Соснівці та Великих Мостах побував відомий в Україні активний учасник АТО, командир добровольчого батальйону «ОУН» Микола Коханівський. Захисник Вітчизни зустрівся з мешканцями краю, молоддю, журналістами. Цікаву, щиру і відверту розмову зі славним вояком, який має свій, почасти надто різкий, погляд на актуальні проблеми сьогодення, пропонуємо читачам «Новин Прибужжя».

– Я народився на Східній Україні, в селищі Приазовське Запорізької області, – розповідає Микола Миколайович. – Мати моя українка, а батько – росіянин. За фахом я газоелектрозварювальник. Згодом здобув вищу економічну освіту. У 2003 році приїхав до Києва, уже чітко усвідомлюючи, що моє покликання – боротьба за вільну Україну.

– З чого почалася ця боротьба?

– У столиці брав участь у багатьох акціях. Опісля, на Майдані, під час Революції Гідності ми з побратимами утворили першу Київську сотню «ОУН» імені Коновальця. До її складу ввійшли оунівці і активісти Комітету визволення політв’язнів, заснованого у 2011 році, коли в нашій країні, власне, розпочалися кримінальні переслідування патріотів. Тоді ж я став координатором і керівником цього Комітету і залишаюсь дотепер. У цій спільноті – кілька організацій, а представники їх, котрі беруть на себе певні зобов’язання, також називаються координаторами. Ну, а я тепер ніби за головного (усміхається). Така схема успішно функціонує уже 4 роки. У нашому Комітеті багато моїх побратимів, на яких завжди можна покластися, і я радий, що вони поруч, до прикладу, можу назвати друга «Бойка», друга «Спарта» з мого батальйону, Тетяну Близнюк.

Торік був ухвалений законодавчий акт, завдяки якому 43 особи вийшли на свободу, у тому числі усі – з нашого списку, який Комітет наполягав задовольнити. Тепер просуваємо у парламенті законопроект, згідно з яким досі 49 політв’язнів вважаються правопорушниками, щоправда, дехто уже на свободі, а 15 осіб ще утримуються в неволі. Ми вимагаємо негайного звільнення і їх, а також наполягаємо на знятті судимості, тобто повернути людині чесне ім’я. Вийшли на свободу «Ніжинські робінгуди», хлопці з «Тризубу,» (деякі з них львів’янин), а також з «Патріота України», які тепер долучилися до активної політичної і парламентської діяльності або стали командирами підрозділів в АТО.

Ще під час Майдану ми усвідомили, що антиукраїнські сили не зупиняться на своїй тимчасовій поразці і почали готуватися до, власне, війни. Після анексії Криму шукали, як застосувати себе на фронті. Я ходив до Генерального штабу, в інші місця, щоби нам допомогли у вишколі, позаяк уже могли сформувати чоту, це 50 осіб, і проблем у збільшенні чисельності не існувало. Та військове штатне начальство обмежилося обіцянками, мовляв, допоможемо усім, належною зброєю, ледь не до підводних човнів... Не присвоїли мені військового звання, не видали обмундирування, транспортних засобів. Тоді ми вирішили – самостійно їхати на фронт в добровольчий батальйон «Азов». Це було торік.

– М’яко кажучи, доволі дивний спосіб опинитися в окопах на передовій.

– Був такий період – без іншого шляху. Збройні Сили на той час, можна сказати, ніяк не діяли. Окрім нас, так вчинили добровольчі батальйони «Донбас», «Айдар» та інші. Поїхали і почали воювати. І лише потім постало питання легалізації. Ставили державу перед фактом. Якщо вона не квапиться захищати наші кордони, то знайдуться в державі ті, хто точно це буде робити! Отож саме добровольці почали створювати фронт і спонукали владу не відсиджуватися. Добровольчий батальйон «Азов» поїхав захищати Харків, відтак в Бердянськ, де припинили прояви сепаратизму. «Правий Сектор» – який «народився» на Майдані – згодом поїхав вибивати «сепарів» з Карловки.

– На яких ділянках антиросійського фронту вам довелося воювати?

– Штурмували на Донеччині Саур Могилу – домінуючу висоту. Там тривали жорстокі бої. Дозачищали Степанівку. Захищали метеостанцію на території Донецького аеропорту. Передислокувались туди під Новий рік, були місяць. Згодом – Піски. За весь цей час у нас було 5 вбитих і один полонений, якого наразі не вдалося визволити. Якщо зважити на уже озвучену жахливу статистику кількості втрат під час воєнних операцій в регулярних військових підрозділах – вочевидь, нас оберігав Господь!

– У якому статусі зараз ваш батальйон?

– Ми тривалий час вели перемовини із ЗСУ, щоби залишитись окремим підрозділом, хоча б в 93-тій бригаді. До нас, в штаб батальйону в Пісках, приїжджали керівник сектору «Б», а також з Генерального штабу генерал-майор Олександр Размазнін та комбриг 93-ої бригади. Вони гарантували такий статус, а мені – присвоєння офіцерського звання. Я скликав бійців, щоби усі це почули. Розписали механізм нашого вступу. Проте жодного з тих пунктів ЗСУ не виконали. А за два тижні, у квітні, нас почали... роззброювати.

– У чому, на ваш погляд, причина такого волюнтаристського рішення?

– Та не хоче держава бачити добровольців на фронті! Я так розумію, що бояться нас – як потенційних небезпечних революціонерів. Бояться революції чергової. Що абсолютно, я думаю, природно – з таким керівництвом країни. Тільки через це і легалізовувати не хочуть.

– Бояться вашої незалежності і патріотизму?

– Безумовно. Але ми навіть готові бути залежними – тому що сьогодні треба воювати і добровольці хочуть воювати, хочуть перемагати. Але й тут – коса на камінь. Держава, судячи з усього, готова поступатися територіями, а не звільняти їх від ворога.

– На підставі яких фактів ви висуваєте такі серйозні звинувачення?

– На основі того, що усі бачать. Мінські – поразкові! – домовленості... Наша артилерія, танки відійшли. І тепер ворог розстрілює наші позиції, не звертаючи уваги на ті паперові документи. Кожен день гинуть українці… Я знаю, що таке війна! Коли наша артилерія починає працювати, більше трьох-чотирьох днів дуелі окупанти не витримують – вони просять перемир’я.

Війна триває. Добровольців вивели, думають, у такий спосіб, може, заспокоять народ, бо саме добровольці вже нуртували суспільство вимогами до влади – давайте воювати з Кремлем по-справжньому. У Києві ще сидять вороги української нації. До Майдану я називав Януковича головним ворогом української нації. А зараз... не відкрию для вас Америку: коли на фронтах ллється українська кров, президент Порошенко торгує цукерками з Росією, з самопроголошеними ДНР, ЛНР, з Кримом. То хто він? Друг? Ще раз заявляю: поки не буде вирішено українське питання в Києві, нам нічого думати про Донбас і Крим.

– Як це питання має вирішитися? По-вашому, «не діють угоди». Що далі?

– Національно-визвольна революція. Повна зміна існуючої системи державного управління.

– А як російська армія усією своєю воєнною потугою піде у наступ?

– Ну то й що? Чого ви так цього боїтеся? Купа революцій відбувалася під час війни. Покладаймося на Бога і на українську націю. Все одно ворог до Києва не дійде. Будемо нищити його танки у містах. Це вони постійно кричать, завжди ще з 1991 року. Даси по писку москалю – провокатор! Рука Кремля! Тебе негативно по телеканалах показують. Даси по писку Симоненку – те саме. Розіб’єш пам’ятник Леніну – не роби! Провокація! І ось так ми ходимо: ниці, нагнуті, нічого ж нам не можна. Можна! Можна в часі війни робити революції і скидати владу, яка і так зрадить Україну і так її кожен день зраджує... Поставити новий, революційний провід. Затвердити як інститут, хоч би на час війни, революційний трибунал.

– Ви бачите ті сили, які здатні на це?

– Для революції? Послухайте, коли ми розгойдували ситуацію за Януковича, мені кожен день говорили: Миколо, ти робиш те, що не можна: вони нас розіб’ють, всіх пересаджають, голки під нігті позаганяють... Де той Янукович і його прислужники? Нині знову лунають перестороги: там агресивна Москва, а тут Беркут скажений відновлюється, а у Порошенка купа грошей, у олігархів – не менше... Мовляв, нема належних сил і умов. Але ж попри все це українці не прогинаються. Не певен, як деінде, але у Києві дотепер цегла летить в Беркут. Кидають коктейлі Молотова. Застрелили Бузину, Калашнікова. І це дуже добре – теорія перманентної революції. І якщо навіть ФСБ їх ліквідувала – «харашо!». Якщо наші – ще ліпше.

– Мабуть, так трактувати вбивство – це не по-християнськи.

– Українцям можна навіть три Голодомори поспіль створити? А українці мусять то проковтнути і тільки гіркі сльози лити над нашою «нещасливою долею»? Не буду проковтувати нічого! А буду жорстко відповідати на кожен удар у бік своєї нації.

– Наскільки нинішні наші Збройні Сили здатні подолати отой російський фронт?

– Знову питання національної революції. І потім, тут же, реформування війська. Отих – скільки у нас там? – 400 генералів: всіх одіозних – допобачення... Хто брикається, тому кулю в лоб.

– Чи просяться зараз до вас у батальйон добровольці? Служать хлопці з Червонограда, Львова?

– Та постійно! У нас є друг «Єлисей», друг «Галицький» – з вашої місцевості. З Львівщини є «Галицька» чота, там також молоді хлопці: друг «Левко», «Сварохта», «Негідний». Називаю псевда, так у нас прийнято.

– Про вас, пане Коханівський, ще задовго до обрання комбатом і взагалі до АТО, пригадуємо, пішов поголос – буцім ви у столиці України чи не перший впровадили практику – у пам’ятника Леніну щось відколупати.

– Це було ще 2009 року за правління Віктора Ющенка, який дуже полюбляв лише монологи, зокрема, і про антикомунізм. Гаразд. Зібрав хлопців, поставили драбину, я заліз на Бесарабського того Леніна і відбив йому – що вдалося – носа та руку. Суд Шевченківського району Києва за той «злочин» оголосив вирок – три роки ув’язнення, але умовно. До речі, досі судимість не анульована. Дружина Катруся жартує: кримінальник, а захищаєш репресованих. Вона у мене молодець, завше поряд. Працювала в одній із агенцій, відтак занурилася у визвольну боротьбу, також доброволець у складі нашого батальйону.

– Все ж давайте знову повернемося до наболілого і уточнимо: батальйон у чиєму безпосередньому підпорядкуванні після тих колізій, про які йшлося вище?

– Виключно добровольчий. Наголошую: ми ухвалили таке рішення після того, як нас майже силою почали виводити з Пісок... Це – зазіхання на нашу солдатську честь і гідність. Ми поруч зі Збройними силами воювали, коли було важко, і, не побоюсь сказати правду, – дезертирів у регулярних військ було ледь не 30-40 відсотків, вони втікали, а жоден з нас не втік з позиції. У тій невеликій кількості, яку нам дозволили, ми залишаємося в Пісках воювати. Водночас формуємо військово-політичний рух. Уже є до семи резервних сотень по Україні. Їхні командири не будуть балотуватися до парламенту, сотні створюються виключно або для революції, або, якщо зовнішній ворог усіма своїми військами піде на нас, то щоб ми знову могли негайно зібратися і прибути на кордони захищати свою неньку. З цією основною метою – закликати борців до таких резервних лав побував зараз і на Львівщині.

– Хто забезпечував «незареєстрований» офіційно в ЗСУ ваш військовий підрозділ усім необхідним в бою і в побуті?

– Волонтери. І найбільшу допомогу все ж надає Західна Україна, хоч, зрозуміло, це всеукраїнський рух. Від нього амуніція, все – від шкарпеток до касок і бронежилетів... Щодо зброї, то до 30 відсотків ми захопили у ворога. Ще до 30 відсотків – все ж таки ЗСУ з нами діляться, бо комусь треба захищати територію Батьківщини. Траплялося, унаслідок дезертирства в ЗСУ цілі позиції залишалися пусті, оголені. Домовлялися з безпосередніми армійськими командирами: ми ту прогалину перекриємо – дайте бодай щось із озброєння. Давали під моє чесне слово, що у разі потреби повернемо назад, не будемо тих командирів підставляти під дисциплінарні неприємності. А на початках ми взагалі приїжджали на фронт лише з тою зброєю, яку придбали за свої гроші.

– Як влада ставиться до лікування поранених добровольців?

– Поранених у бою, зазвичай, транспортує у тил «Правий сектор» або ми. Наших хлопців оперують, лікують у Дніпропетровському шпиталі імені Мечникова. Медичне обслуговування там якісне, лікарі сумлінні. Другий етап, коли воякам потрібні додаткові операції, реабілітація – оце вже покладається на батальйон, бо в них «немає статуса». Ми не залишаємо своїх побратимів у біді напризволяще. Допомагають, звичайно, і рідні поранених, волонтери...

– Не кожен з поранених за станом здоров’я може знову повернутися на фронт. Виписали з лікарні – а далі? Як адаптуються до мирного життя?

– Така доля добровольця: він йде воювати, знаючи, що опісля від влади марно очікувати навіть щось надто потрібного. Ні роботи, адже могли звільнити з попереднього місця працевлаштування, ні належного соціального захисту. А діти просять у тата-героя хліба. Іще гірше – новітня тенденція: добровольців починають саджати за ґрати… Тому я зараз більше часу проводжу не на фронті (до слова, там з роєм надійний командир), а перебуваю в тилу як координатор Комітеру з визволення політв’язнів.

– Обвинувачення пред’являють добровольцям, які чесно захищали Вітчизну?

– Під різними надуманими приводами. До прикладу, заарештовані і перебувають під вартою в Харкові 5 вояків з батальйону «Айдар». Ситуація така: ви пам’ятаєте історію про хлопця, якому негідники-сепаратисти відрубали руку за патріотичне на ній татуювання «Слава Україні»? Айдарівці піймали тих «сепарів» і, зрозуміло, вчинили їм по-заслузі – негайно «секір башка». Не по закону! Так погано не можна поводили себе з полоненими... Та «по закону», вони би їх здали, а есбеушники, швидше за все, випустили. Ще приклад. Група «Равлик», яка також на слуху, працювала в окупаційній зоні, навіть зуміли викрасти зрадника – заступника міністра якогось міністерства нелегітимної ДНР. Тобто вони працювали там в 40-кілометровій зоні… «Вичисляли» адреси «сепарів», які мають зброю На цей раз навела міліція на підозрілу адресу, вони зайшли на це фермське господарство, «сепарів» там не було. Лише якісь два мутні персонажі. Вони викликали міліцію, хай розбереться, все ж таки «сепари» чи просто якісь роботяги, що імовірніше. Заїхали у відділок міліції, а там правоохоронці тих «равликів»... заарештували. Все, сидять...

– Батальйон дислокується близько до контрольованої бандформуваннями території. Чи доходила до вас інформація, як «на тому боці» люди сприймають сьогоднішню реальність? Чи змінилися у них погляди на АТО, взагалі на Україну?

– Там, безумовно, можна щось змінити. Насамперед підпорядкувати інформаційний простір, вилучивши в олігархів «їхні» телеканали (а олігархів зачистити як паразитарний прошарок суспільства). І транслювати, зокрема, в розважальних програмах не напівголих дуреп, які там скачуть і співають, і не зрадливу Ані Лорак. У нас багато чудових справді українських співаків. Отже, агітація і пропаганда, яких в ідеологічній боротьбі ніхто не відміняв. Це перший крок. Друге, треба змінити ставлення до мешканців Сходу, Півдня, у тому числі і тих, хто тимчасово перемістився в інші області. Не варто надмірно церемонитися: ах біженці, ми будемо приймати вас на Львівщині чи деінде в спокійному регіоні, ви ж такі хороші, потерпілі. Та не все це правда! Придивіться уважно: ось які пики їздять на джипах! І дуже добре себе почувають, коли труни з героями хоронять на тутешніх цвинтарях. Всіх мобілізувати, як велить закон, – і на фронт. Без зайвих розмазувань шмарклів. Якщо у роті чи в рою буде п’ять східняків, три західняки і два донеччанини – нікуди вони не подінуться, будуть воювати усі разом. А у разі дезертирства, звісно, карати. Ось і все.

Щодо «того боку». Досі є достатньо місцевих, східняків, які хочуть мати Росію у себе на подвір’ї, а не переселятися на терени Федерації. Причини такого бажання різні, нема сенсу витрачати часу на ці міркування. Що стосується бойовиків зі зброєю на передовій, то нашому батальйону їх у масовий полон брати наразі не доводилося, проте, думаю, 60 відсотків місцевих бандитів-сепарів, а решта – прибулі з Рассєї-матушкі, у тому числі і з її околиць на кшталт Бурятії чи кадировської Чечні.

– Як би ви, командире батальйону «ОУН», пояснили таку дивну ситуацію: уже рік триває війна, і стільки ж часу наша влада мусить офіційно доказувати і шукати усе нових підтверджень очевидного: участі усе більшого військового контингенту Москви у воєнних операціях на території суверенної України. Хто і навіщо, за відомою російською приказкою, «валяєт Ваньку»?

– Режим внутрішньої окупації не зник після революції Гідності. Він у певній мірі ще й скріпився проти загрози, під якою мають на увазі добровольців, волонтерів, та, зрештою, всю українську націю. Тому досі «не бачать», що ми воюємо саме з Путінськими головорізами, а «сепари» – своєрідний придаток. Наше внутрішнє адміністративне управління збереглося з часів «совка», там конкретні персоналії – колишні комуністи, комсомольці, манкурти. Вони зав’язані на Росію. Ще одна причина – відчуття меншовартості у можновладців не лише до імперії-метрополії, а й погляд знизу вгору на Заможну Європу, могутні США. А ось серед простих українців це відчуття уже зникає, хоч поволі, але безповоротно. Упродовж усіх 24-х років люди повставали головно за такі цінності, які не можна просто помацати, як гривню чи долар. У 1991-му прагнули незалежності, її рукою не торкнешся, у 2004 році воліли правди, уособленої в образі справедливого президента держави. Революція гідності спалахнула, бо проросійська верхівка перекреслювала шлях до Євросоюзу, до сучасної цивілізації. Народ не хотів повертатися назад – до диктатури, гноблення, корупції. Я дуже сподівався, що Революція Гідності своє завдання виконає...

І ця – нова – революція може бути кривава...

– Але ж і чимало людей, простих, звичайних українців, за роки тої, як ви визначаєте «внутрішньої окупації», мусили забути про високі ідеї, підлаштовуватися до реалій – звикли до хабарництва, мусили красти аби вижити... То що, і їх на екзекуцію?

– Я вам ще раз кажу. Попри всю свою совковість назагал українці зберегли своє, найкраще. Все міняється, коли змінюється система державна, коли влада вирішує на позитиві насущне і перспективне. Тоді й мозок пересічного громадянина корегує свої погляди і дії. Давайте від цього відштовхуватися. На небі – Бог, на чолі влади – справедливий очільник. Будемо сподіватися, що наступної революції ми його побачимо і почуємо.

– А хто б міг із сучасних відомих персон дорости до такого рівня? Може, молодий ще за віком нардеп Ляшко, який так палко сьогодні спілкується з «простим народом»?

– Про клоунів не будемо говорити. Не бачу наразі нікого, хто б міг піднятися на хвилі народного обурення справжнім патріотом України. Але на цей раз ми повинні перемогти обов’язково. В іншому разі знову… та які там трибунали, давайте проведемо чергові вибори, те се... Вони люблять вибори, бо знову залишаються сидіти-панувати на своїх місцях і мільярдах. Для мене війна – це горе, але також – хороший час у тому сенсі, що революція може спалахнути в будь-який момент. Ця війна – час визначень для народу.

– Чи не бажали б ви прийняти до свого добровольчого батальйону когось із відомих нардепів, політиків. Скажімо, колишнього чемпіона світу з боксу, а нинішнього мера Києва Віталія Кличка. Хай би наганяв ляку на «сепарів». Тоді й наші генштабісти були б лояльнішими.

– Ні, не хотів би. Як на мене – це сатирична постать, яка до України [серйозний] стосунок мала, коли займалася спортом.

– Чому? Бігти поруч з ним, силачем, коли патрони уже закінчились або іржаві, браковані, про що преса писала, у багнетну атаку – було б надійно...

– Вашу іронію сприймаю. Але обійдемося без чемпіонів-чиновників.

– Запоріжжя – край козацтва. Коли у вас, російськомовного, викристалізувалося оте переконання, що Україна – понад усе? Як це сталося?

– Приазовський район в Запоріжжі, мабуть, один з найбільш зрусифікованих. Але в дитинстві мама співала мені українських пісень, читала «Кобзаря», хоч я не надто був схильний до його поезії, вважав, що там так жалісливо... Були у нас вдома книжки з історії козацтва України, я їх усі перелистав, читав. Отож трохи певного українства набув від матері. А закріпилося під час служби в Радянській армії, моя військова частина дислокувалася у Москві. Там мене, «хохла,» почали лупити… за національну приналежність. Тоді я й відчув себе справді українцем і після повернення додому, коли уже почав розвалюватися Радянський Союз, ми з однодумцями ходили по селах і скидали червоні прапори, вивішували українські національні знамена, а шили їх дівчатка. Не хочу сказати, що я одразу став аж таким патріотом. Це був тривалий процес, адже водночас влаштовував і своє особисте життя.

Вважаю, що лише з 2003 року зрозумів, що попереду серйозна боротьба – і поїхав до столиці. І я такий не один. У нашому батальйоні воював мій друг, земляк, Сашко Білий. Його важко поранило, зараз вдома, на реабілітації.

– Яке у вас враження від Львівщини і її шахтарського регіону?

– Це – вільна Україна. Таку ж треба вибудовувати на Сході. І я певен, що так буде. На Львівщині отримав підтримку людей з чистим серцем. Мене тепло зустріли на Сокальщині. Відбулася зустріч в Народному домі «Просвіта» у Червонограді та Соснівці. На запрошення настоятеля греко-католицької церкви Святого Йосафата отця Михайла Нискогуза спілкувався з парафіянами, молоддю. Раніше парафія відправила добровольчому батальйону «ОУН» два всюдиходи, надала матеріяльну допомогу для поранених бійців. Отець Михайло на Великдень приїжджав на місце дислокації нашого батальйону, привіз від імені парафіян пасочки, чимало подарунків, благословив хлопців на віру і перемогу. Якось хтось запитав мене, мовляв: нині учасникам АТО щедро роздають державні відзнаки, а як ти? А я пишаюся тим, що від імені українського народу мені нагороду вручив саме цей душпастир, – орден, заснований до 100-річчя Степана Бандери Всеукраїнським Братством вояків ОУН-УПА. Отримав його від рук цього панотця і капелана, у знаменному для історії України місці – на горі Маківка в Карпатах.

Один наш рій взимку їздив до Львова, зустрічався з повстанцями повоєнної пори. Маю тривалий зв’язок зі славним упівцем Мирославом Симчичем, я його особисто знаю. Справа ветеранів УПА не вмерла, ми їхні спадкоємці, наша ідеологія та ж, за яку вони пішли на прю більше півстоліття тому.

Слава Україні! Героям Слава!

Записав Мирон СЛУКА